Історія одного автомобільчика... Все починалося багато років тому, коли перший з нас виліз на світ, а можливо навіть набагато раніше, коли москалі створили нашу офігєнну тачку, разом ще з кількома десятків тисяч таких точил. Але історії цієї лялечки ніхто незнає аж до того поки її купив дід Вантуса Практично кожен з нас народився в нашому прикольному Чернігові, але народитися у чудовий 1986 рік довелося лише мені і Вантусу, у цей рік бабахнула офігенна пітарда, тіпу Чорнобиль, і після цього з’явилися ми, може тому у нас в крові завжди якісь тупі і дебільні ідеї! Мій закадичний друг Іван або Вантус, як його звала більшість людей, був людиною дуже цікавою. Походячи з роду вчительки і міліціонера, він весь час бухав і курив усіляку дрянь, яка називалась сигаретами, тим самим показуючи шо йому усе до лампочки. Але після школи гени перемогли, і наш Вантус відправився у ряди ношої рідної міліції. Та йому більше підходила кар’єра якогось чувака-сантехніка, який цілими днями копирсається у людських фікаліях з надією знайти щось схоже на його самого. Або з нього міг вийти охрєнєнний електрик, схожий на того п’яного кента шо років з 5 тому, чинячи сусідам проводку і колупаючись пальцем то у роті, то у сраці, іноді залазячи їм до носа, спалив нам телевізор і мій кльовий китайський магнітофон з радійкай і такими офігєнними касетами. Але наш Іван став міліціонером, якого навіть наркомани прийняли за свого і поставали за ним в чергу, коли Ваня сидів в засаді, як американські копи, і ловив офігєнно небезпечних для нашого міста і нашої країни алканів і бомжів. Так от, вперше побачив я той Москвич взимку, коли Іван мене підбив сходити з ним за картоплею у гараж просто за компанію. (Цей похід закінчився тим шо я тягнув дурнувату і офігєнно важчущу сумку з нафіг непотрібною мені картоплею через пів міста у Вантусівське бунгало.) Утому гаражі стояв якийсь автомобільчик розміром з танк. Цей Москвич Ваня називав так лагідно 407, шо я подумав шо Іван має з ним некислий секс щонеділі, коли приїжджає зі своєї казарми до нас. Ця Ваніна чувиха була блакитного кольору, як шапки на голові у натовських вояків, з величезною карзиною на криші, в яку можна було напхати усіх китайців разом з індусами, які є у всьому світі і вони б там ще могли пердіти і грати у футбол. Позаду бовталась кльова вихлопна труба, яку наші совкові умільці змогли прикрепити к днищу за допомогою алюмінієвої проволки завдовжки 3-4 сантиметри і двох саморєзів, чи ще якоїсь хрєновини. З переду на нас дивились два ока схожі на Поршівські чи на очі Горбатого Запору, одне було ціле, а інше трохи надбите, але для цього чудовиська савкового автопрому це було лише плюсом, який підкреслював унікальнісь точили . Збоку на капоті тирчала антена схожа на спінінги, якими п’яні рибалки хочуть спіймати якусь рибу, а виловлюють якусь херню. Салон нагадував людству про останні пару десятиліть. На підлозі валялися усякі офігенні жіночі черевики, хазяйки яких можливо мали тут секс з кимось або з Москвичем. На торпеді було багатенно тумблерів, крутьолок і вертьолок, збоку торчала магнітола. Вона була під’єднана до спінінгу товстелезним тросом, який в свою чергу був під’єднаний до якоїсь хрені торчащої з крила машини. Я сів на водійське крісло, яке краще було б сказати, було диваном, але з двома різними спинками. Пружини почали давити мені в одне місце, і якби я був мазохістом я б отримав офігенний кайф. На звичному місці не було важіля коробки передач, я почав його шукать, але не знайшовши я навіть подумав шо може тут коробка-автомат, але цей глюк пройшов після того як я запитав у Вані: - Дє каробка? - Под рулем!-Чемно відповів Іван і все продовжував сидіти у ямці і набивати сумки бульбою. Справді, там був важіль, але я як кожна нормальна людина подумав шо то хрень шо піднімає і опускає двірники. Але Ванін Москвич був, як америкосьскі бандюкові машини з коробкою передач під рулем. Івану можна було стати наркодилером у Нью-Йорку на цій тачці. Справа торчала Совєтська магнітола, яку мабуть ще у війну слухали. Там була лише радєйка, но виглядала вона так, шо наче її нашпигували нє тошо CD- чейнжером на 345 дисків, а ще й велетенським сабом. Ваня сказав, шо фіг ми її заведемо бо акумулятор здох ще років 20 назад у часи холодної війни. Свою екскурсію я продовжив відкривши капот. Там був агрегат. Движок був розміром з офігенну товсту жопу, ваняв так же. Зі всюду торчали всяки хрені, провалки, більшість деталей були зв’язані тряпками і збиті цвяхами. В голові промайнула думка, шо це авто нікуди не поїде і нікуди ніколи не їздило. В цей час виліз Іван, весь у пилюці і павутинні, якою його обісрали місцеві підвальні тарантули. Ми залізли в тачиллу, і закурили. На вулиці було градусів 20 морозу , а в гаражі було ще холодніше і ми вже добре змерзли. Потягавши Кенту ми добазарились шо весною зробимо тачку і тюнінг їй і поїдемо бухать на Снов на ній. Потім позакривали усьо нафіг і попленталися з двома величезними сумками до Вантуса. * * * Одного весняного дня я як завжди спав і одночасно прогулював інститут, як задзвонила мобілка зі знакомими словами про мента і почулося знайоме: - Привет Чепіга!- , я відповів як завжди- - Пашол дибіл!- привіталися один з одним,- Шо ти на фіг хочеш? - В суботу ідьом в гараж бумбум Москвич крутіть - Ето делать нєфіг делать! Так поговоривши я ліг спати з думкою шо нада цілий вихідний вбити шоб зробити Москвич. У суботу зранку ми домовилися з Кумом піти в гараж до Вантуса.Кумом він нікому не був, а називали ми його так бо...а взагалі, хєр його знає чому ми його так називаємо Кум - це ще один чернігівський Чорнобилець, людина, яка одягалася в Дитячому Світі при тому шо у нього рост був під два метри. Також він би міг відкрити магазин “Нєлєпих вєщєй” чи ще якусь таку хрєнь. Кум займався якимось з видів єдиноборств, але весь час страдав якоюсь фігньой: потипу того, шо красив дитячі майданчики, сидів до ночі на виборах, чіплявся до старих бабуль і цілувався з бородатими жінками. Але ми йому це все пробачали, бо він навчався в у педі на дурфаці. Я зустрівся з Іваном і ми пішли на наш ринок за АФІГЕННИМ акумулятором. Там сидів дядюган з небритою пикою і всучював людям усіляке фуфло. Ма купили у нього і собі турецьку хрєнь і щасливо пішли в гараж, де нас вже чекав Кум у якійсь дурнуватій кофті в якій він любив ходити. Наш афігєнний акумулятор ми запіхали у спеціальну дирку і неначе після дикого сексу закурили все той же Вантусівський Кент. Покуривши хєрь Іван почав заводити свій літаючий апарат, але він лише стонав як дівчина в деякі моменти свого життя. Ми вирішили надути кальоса і викотити нашу чувиху на вулицю, але той насос, шо ми принесли нєфіга не качав і ваще нафіг зламався. Обривши Ванін гараж в пошуках чогось, шо може добренно дути ми нєфіга не нашли, а гараж там був добрий: там валялось стільки усілякой фігні і совєтських прибамбасів до крутих совєтських тачок, шо там можна було зібрати танк Т-34 і два електровози, але насосу там не було і це зрозуміло, бо ні електровозам ні танкам насоси не потрібні, аот Ваніному боліду ще й як. Ваня пішов десь стрельнути якусь надувалку, а ми вирішили покурити, не тому шо хотіли, а бо нєфіг дєлать було. Хвилин через десять прийшов Іван і приніс старий совковий насос, типу “раком” і змусив мене ловити з ним кайф, а сам фігєв от того як качаю колеса. Години через дві ми по черзі надули кольоса, і знову вирішили покурить Кенту, наче після сексу. Після перекуру Вантус витягнув фіговину, зігзугоподібної форми і почав задовольняти свій Москвич, який поскрипуючи і підплигуючи коливався в такт, неначе зараз кінчить, але цього не відбулось, бо Ваня по-моєму першим це зробив і впав безсилий на землю. Ми з Кумом вічливо відмовились допомогти покрутити ту фігню, пославши Вантуса куда подалі, з його новою дівчиною. Наступним етапом Ваніного дебільного плану по оживленню їздячого автошроту на кольосах під кодовою назвою МОСКВИЧ 407 було нєфігове бігання разом з Москвичем по вулиці, яка була близько біля гаража. Потягавши хвилин з десять чувиха завелась і Вантус почав носитися біля кінцевої зупинки маршрутки №25, наче на необузданом Мустанзі, як техаський ковбой, вжопу п‘яний і трохи від природи дебіл. Воділи газелей подивившись на все це притихли, і навіть по виключали Шансон, який грав у їхніх радєйках. А офігєть було от чого: чувіха разом з Вантусом голосно перділа, чихала, і ваняла так наче її заправляли не бензіком, а тухлою рибою і просроченим горохом. Очі нам з Кумом добре повипікало. Москвич льотав як дурний. Двері зі сторони водія відкривались і закривались більш менш нормально, а ось з іншого боку був дибілізм: задні дверцята не закривались взагалі, а передні були офігєнно закриті і ми змогли їх відкрити за допомогою нашаго українського “На б..я”, з салону ногою, але закрити ми їх більше не змогли і весь час їх треба було тримати. В стані легкої ейфорії ми вирішили проїхатися до нашої річки Десни на Золотий Пляж. Але назва не відповідала дійсному. Пляж вже як років з десять засраний усілякою фігнею типу балсанок, банок з під пива і всякими жіночими прибамбасами, для їхніх днів, і безлічі гандонів, акуратно захованих у кустах. Ця ідея була з найбільш мудрих і геніальних у нашому житті, ми не знали чи є бензік, чи є вода в радіаторі, але нам було все ПОФІГ, бо у нас була машина, яка могла їхати сама. Корбка включалась на третю передачу, але ми були впевнені шо це перша, та і взагалі нам було досраки з якої передачі вона льотає, бо ми офігєнно неслись по карчам Чернігова, яких на наше щастя тут було дофіга. Хоч чувиха кричала і верещала і перділа наче обкурилась якоїсь шмалі і напилась вжопу, Вантус зупинився біля якихось дівчат, і трохи по модньому погазував, і заванявши їх, поїхав собі далі. Їхали ми як в танку. Ті хто нас бачив і чув звалювали здороги, а машини об’їжджали нас, як можна далі. А ми боялися шоб нас не зупинив якийсь дурний мент, бо в нас не було ні прав, ні документів, а був лише просрочений талон на два роки, але нам було насрати. Через пару кілометрів ми приїхали на пляж голосно пукаючи і ваняючи. Наші думки справдилися- машина офігєнно закипіла і смерділа ще набагато сильніше і до того ми ще застряли у якихось зипучих пісках схованих у мокрій траві. Ваня відкрив багажник і десь там у глибині років пробираючись крізь старі дідові шкарпетки і труси знайшов бутель з яким пішов за водою, шоб остудити двигун нашої шкари. Але каталися не лише ми: через хвилин 15 після нас прилетів Зюзік, з фігнею від заду холодильника замість переднього бамперу. Він промчався трохи далі і зарився у ті ж зипучі чернігівські піски, шо й ми. З нього почав вилазити народ, разом чоловік шість, а Запор вже добре пішов на дно болота. Ми, як добрі і чесні громадяни вирішили допомогти тому шоблу, але потягавши Зюзік хвилин з 15 вирішили покурити Кенту і забити на цих дебілів. Ми дружньо розвернулись і помандрували до нашого корита. А що трапилося з тим шоблом я навіть і не знаю і фіг з ним. Тим часом наш Москвич-діабло вже остив і перестав смердіти, а пар з копоту нагадував дихання бика в холодну пору перед тим, як іти в корівник (хоч такого я ніколи не бачив). Потягавши Іванову машину і послухавши поради чувака у костюмі Клінта Іствуда, який нам шось розказував про Москвич ми потягали Кенту, який вже почав у Вані закінчуватись.Сіли у свій зореліт і полетіли до гаражу, а потім похлібати пивка з усією нашою доброю товпою на нашому любому обкомі, який плавно переходив у Медичне училище, в якому навчався мій друг Рамон, і в якому не було І курсу, а діти поступали зразу на другий курс, і самі фігєли від цього. Перший день нового життя Москвича почався для нього добре, не враховуючи води з калюжі, що Вантус залив йому в радіатор, але більше такої халяви йому не було. Далі буде....