МАТРИЦЯ (для тих, хто бачив фільм) Нєо – дурний неофашист у якого амнезія, дежа-вю та хвороба паркінсона. Вважає себе супермєном, носить довжелезний плащ і постійно задає ідіотскі питання Морфей – наркоман зі стажем, лисий нєгр, що прийняв Буддізм і також носить довгий шкіряний плащ. Вчився у Москві, тому непогано розмовляє по-русськи Триніті – коханка Нєо Агенти – кацапські санітари, перевдягнені божевільними Ріган – кацапський развєдчік і зрадник. Носить бородку а-ля Депеш Мод і мнить себе філософом Огакул – стара єврейка з Одеси Також наркомани, водії грузовиків, голоси, божевільні діти та інші. Епіграф: Imagine, there is no spoon (Де ложка, блядь?!) Частина Перша. Тіпа рєальний мір Сцена Перша На сцені неприбрана кімната, посеред якої стоїть компьютер, по якому чатиться Нєо. Раптом екран починає блимати і до терминалу вламується бридка рожа Морфея. Нєо: Ой! Морфей: Шукай дівку з зайчиком на сраці. Нєо: Ти хто? Морфей: Хочеш знати правду? Нєо: Шо-о? Морфей: Питаю: Хочеш знати правду? Нєо: Яку? Морфей: Тьху! (відключається) У двері дзвонять Нєо: Хочу!… тобто, Хто там? Наркомани: Це ми. Є? Нєо шаркає до дверей і відчиняє їх. Наркомани бачать компьютер і випадають на ізмєну Наркомани: (тремтячим голосом) Давай! Нєо: Бабки гдє? Наркомани: (озираючись на телевізор) На… Нєо: На… Наркомани: Дьорнєш? Нєо: Ідьом… Сцена Друга (дуже коротка) Дискотека. Усі дурні чи пьяні. Крізь товпу бігають санітари і ловлять якусь дівку. Дівка видирається, пиздить усе довкола та верещить: “Агенти, агенти!”. Періодично вона стрибає та дрига ногами. Санітари ловлять її та колять у сраку шприцем. В цю мить Нєо помічає на ній намальованого крейдою а-ля плейбой зайчика. Сцена Третя Нєо прокидається у божевільному домі. На ньому намотане простирадло на манер кацапської смірітєльної рубашки Нєо: (намагаючись випростати руки і дістатися сигарет) От... хуйня! Входять санітари Нєо: Ага, агенти, блядь! (З цими словами він таки витягує праву руку та показує санітарам американський фак) Агенти: Ну шо, проснувся, блядь? Січас ми зробим процидурку. Любиш процидурку? Мням, мням :) Якщо ти вважаєш шо ти крутий, то ми тобі скажемо: ти – падло! Ми санітари, ми – чистимо заразу. А зараза – це ти. (З цими словами санітари пиздять Нєо по печінці та засовують йому до заду гнуту столову ложку) Уяви – немає ніякої ложки. (Санітари регочуть та залишають палату). Нєо: (виймаючи з заду ложку) Десь я вже чув таке… про конхвету… Сцена Четверта Блатхата Морфея. На ковдрі лежить обдовбана Триніті та ще декілька всмерть п’яних кацапів. Один з них сидить перед древнім телевізором і дивиться на зеленуватий «сніг». Входить Нєо. Трініті починає блювати. Нєо: Шо тут? Морфей: Добро пожаловать у рєальний мір! Трініті: Буе-еееєєє.... Морфей дістає з-під плаща різнокольорові колеса і протягує їх Нєо Морфей: Візьмеш червоне – будєшь кльовим парнєм, підсядеш на тожє, шо і ми. Візмеш синє – будеш лохом конкрєтним, бо то крейда. Трініті: Буе-еееааааа.... Нєо тягне руку спочатку до червоного, потім до синього, потім знову до червного. На лобі в нього видно тяжку роботу мислі. Наважившись, він таке бере червоне колесо і їсть його. Морфей: (Протягуючи Нєо пляшку портвейну) На, запий Трініті: Бууууууе-еееєєє.... Нєо: (Розплющуючи очі і дуже голосно) Я знаю Кунг-Фу! З цими словами він починає молотити меблі, п’яних кацапів та інший хлам, що розкиданий по комнаті Трініті: Шо він робить? Морфей: (дивиться на зелений сніг) Він рухається! Трініті: Не так швидко! Буе-еееєєє.... Нєо продовжує молотити повітря, подекуди влучаючи у стіни. В таких випадках він кричить «Хе!» і пиздить ногами прєпятствія. Очі його заплющені, рот усміхнений. З усього видно, що Нєо дуже гарно. Сцена П’ята Нєо прокидається з дикого бодуна. Він увесь в синцях та садинах. Навколо лежить попизжена мєбєль, якісь кастрюлі та штук сорок зкрючених дугою ложок. Поруч із Нєо хропе Морфей. Посеред кімнати мичить Трініті. Від цього мичання і розліпля очі Нєо. Нєо: (хрипко) Хто тут?... Морфей: (не прокидаючись) Хочеш знати правду? Нєо: Нєє... Морфей: То знай, тут ти. Нєо: Хто я? Трініті: (показуючи навколо) Ти робив Кунг-Фу Нєо обводить кімнату поглядом. Потім тихенько витягає з кишені Морфея мобільного телефона і тремтячими руками починає щос набирати. Морфей прокидається. Морфей: (до Нєо) От я щяз комусь! Віддай трубу.. Нєо: (набравши таки шось, дико оре в мобілу) ЗАБЄРІТЄ МЄНЯ ОТСЮДА!!! АА-А! На столі дзвонить старовинний телефон. Морфей підходить до нього. Морфей: (дивлячись на Нєо) Дозвонився? (знімаючи трубу) Ну, “Алльо!” Нєо зі страхом відкидає мобілу. Морфей: (з участю) Тобі мабуть треба до Огакула... Нєо: Хто такий Оракул? Морфей: Хочеш знати правду? Ой нє, мовчи. Потім побачиш. Він знає, що живе у Матриці. Він відчіває Матрицю. Він навчить тебе, як зламати Матрицю. Нєо: А почєму я должєн єйо ломать? І нахуя? Трініті: Бо ти мудак! Нєо: (помічаючи себе у дзеркалі) І чого я лисий?! Сцена Шоста, де Нєо вчиться літати Морфей: (до Нєо) Це імітатор. Навколо тебе – штучна реальність. В ній ти самі правила, що діють в Матриці. На деяки ти можеш спиратися, деякі можна зламати. Нєо: А как я узнаю, шо можна ломати? Морфей: (стоячи вже на даху височенного будинку поруч із Нєо) Пизданеш і узнаєшь. Нєо: (радісно) Правду? Морфей: (хитро) Ага. Стрибай. Нєо заплющує одне око і підозріло дивиться на негра Нєо: І на хуя? Морфей: Пізнаєш правду! Лєті, да? Морфей штовхає Нєо з даху. Нєо: (хаотично вимахуючи руками) Оооо-ой бля-а-а-ааа!... Морфей: (красиво кружляючи навколо Нєо) Лєті, а не “бля”! Нєо: Бля-а-а-ааа!... На останній ноті він гупається об асфальт як мішок гівна і плющиться мов діснеєвський зайчик. Над асфальтом стирчать лише очі, якими Нєо дикувато озирається. Поруч плавно, неначе картонна ракєта у фантастичних фільмах, приземляється Морфей. Морфей: Білі не вміють літати... Нєо: (спльовуючи зуби) От саразф я вфтану, то ти фука, ляжеф Нєо вільною рукою відшкрябує від асфальту спочатку жопу, потім говову і переверається на бік. Зі звуком пробки шампанського він ширшає, набуваючи нормальної форми і піднімається. На поясі Морфея верещить пєйджер. Морфей: (перебираючи різноманітний хлам, шо навішано у нього під плащем) Час іти. Нєо хромає за Морфеєм харкаючи кровью та ширяє у повітря ногою намагаючись попасти негру в спину. Частина Друга. Матріца По-за Сценою Кабінєт главврача. На столі стоїть тарілка борщу, поруч з якою сидить Ріган, та табличка "Сміт", відповідно зі Смітом. Ріган судорожно їсть. У Сміта у вухо всуното кусок дроту від телефону, який він постійно теребить. В руці в ньохо мухобойка, якою він час від часу пиздить по столу. Сміт: Так от, нас цікавить, хто пре у лікарні колеса? Ріган: Ам-гум… Скоко? Платішь скоко? Сміт: (намагаючи тримати себе, але з металом у голосі) Хто ділєр? Ріган: (закатує очі і огидно плямкає) У мєня єсть свої інтєреси - тарєлка борща каждий дєнь і дімедрол! Сміт: Добре, тарілка і ампула…і ложка в день! Ріган: Три! Сміт: Дві! Дві ампули дімедрола на вечір і імя! Ріган: (шипить) Морф-ффей! Це він, клятий нігер, навчив Нєо кунг-фу, це він знає правду, але (починає плакати) ні-ііікому не-е ка-аажжее-еее…. Сміт: (тиркаючи вухо з дротом) А зара пошєл нахуй, бо нічо не получішь. Сміт хуярить мухобойкою по голові Рігана. Ріган перестає хлюпати, тихенько пиздіть зі столу ложку і тихенько рачкує у двері. Сцена Перша Засмічена квартира старої єврейки на призьвисько Огакул. Прямо на підлозі сидять дебільні дітки, що граються здебільного алюмінієвими ложками. Входять Морфей та Нєо.Останнього тіпає та сіпає у різні боки. Рухи в нього поривчасті, очі блищать, пальці тремтять. Морфей: (намагаючись обнять єврейку) Ом-мане Падре Хум! Огакул: (дивлячись на Нєо) Хаге Кгіша, синку. А хто цей мудак? Морфей: (огидно кривляючись) Він хоче знати пГ'авду Огакул: (знову дивлячись на Нєо) Ну і шо ето с табой? Ти двігаєшься такі как Агент! Нєо: (тіпається) Я... угк… знаю... укг… Кунг! Хву!.. Огакул: Віжу. Но ти полюбіш ту, шо умегла, а она полюбіт тєбя. І кто-то из вас умгет. Ілі нє умгет…. Но кто-то такі умгєт. Нєо: (сіпаючи головою) Кунг! Хву! Огакул: (витягаючи шось з кишені) Нєт, божеж мой, от на - з’їж. Нєо не дивлячись жере, давиться, харкає слиною і знову жре. Поступово його попускає. Нєо: (дикувато озираючись) Гдє я? Огакул: Ти в бєзопасності. Ти у дгузєй. Нєо: От спасібо, я краще піду Нєо виходить повз дебільних дітей, що від нічого робити, мнуть ложки Нєо: (до Морфея, що чекає на нього в коридорі) Шо це за блядь? Морфей: Нічого не кажи. Я не хочу знати ту хуйню – він витягує з-за пазухи старого замацаного телефона який починає огидно дзвонити – Ми повераємось. Нєо: Куди? Морфей: Додому, у рєальний мир! Морфей знімає трубку і тієїж миті з дверей вистрибують Агенти. Нєо: (радісно підстрибуючи) Ага, Агенти, блядь! Агенти: (крутячи Морфея) От ти, ніггер, нам і потрібен. Ідьом, нас ждєт главврач! Морфей: (з гордістю озираючись на Нєо) Я дуже страшний! Агенти: Ага. Як обізяна. Га-га-ггаааа! (регочуть) Агенти пиздять обох ногами, рухаючись, як для наркоманів, невловимо швидко. На мить Нєо охоплює прозріння, він відчуває правду, але якась хуйня хряцає його в потилицю і розуміння згасає. Сцена Друга В кімнату, де сидить Трініті і Ріган входить Нєо. Він у сраку п'яний. По підлозі розкидано шприци, невеличкі червоні колеса та штук триста ложок. Нєо: (співає) "Па шир-рокай да-арр-роге, па Сі-і-ібірррі з канво-оєм!…" Трініті: Де Морфей? Нєо: (показуючи пальці хрест-на-хрест) "АйПі мой двєсті сор-рок п'ять, я в айсік'ю хаачу оп'ять!…" Ріган: Де Морфей?! Нєо закатує очі, голосно гуде, та водить локтями, як паровоз. Трініті: Останній раз питаю, де Морфей? Нєо: (падаючи раком) Він знає правду, а я знаю кунг-фу-уу! - З останніми словами його нудить прямо на підлогу, шприци та ложки Ріган: (шепоче до Трініті) Морфея взяли Агенти! Нєо - сука! Трініті: (підходить до Нєо і кладе його голову собі на коліна) Що сталося з Морфеєм? Нєо: Збрроя! Мені потрібна зброя! Я стріляти хочу! Ріган: Зроби йому клізму, бо помре Трініті бере величезну клізму, та любовно сує її Нєо у сраку. Нєо, не помічаючи, хапає найбільшу ложку шо поруч обома руками і починає терти її бік об бетонну підлогу. Коли лезо стає наче бритва, Нєо ховає ложку у штані та приймається за іншу. Ріган з острахом дивиться на вже п'ятнадцяту заточку, шо робить хлопець, та тихенько задкує. Нєо: А ну стояти, блядь! Ріган: (хтиво намагаючись улибнуться) Что, ну чьто такоє? Нєо кидає ложку в Рігана, ложка влучає тому у груди, де й залишається стирчати. На підлогу щось капа з розбитої у кармані Рігана ампули. Нєо підходить до тіла, макає палець у жижу та сує його до рота. Нєо: От бач, дімедрол! Ссучився, падлюка, я зразу запідозрив! Ріган тихо осідає на підлогу. Його пальці судорожне шкребуть по пилюці. Права лишає слід дуже схожий на слово “Матриця”, а ліва – “Ми тут як блядськи батарейки”. Сцена Третя Знову кабінет главврача. До кабінету влітає Нєо з клізмою у жопі. На стільці тихо марить Морфей. Його очі заплющені, руки зв’язані. Поруч копошаться лікарі. Нєо: Ага, то тут в вас штаб! – голосно бздить, клізма випадає і на підставлену долоню падає невеличке червоне колесо, яке кунгфуїст сує у рота негру. Морфей плямка, миттю вирячує очі і з голосним «чпок» зникає. На стільці лишається лише старий замацаний телефон. Сміт: Зараз ми тобі покажемо «Штаб»! Нєо: Я знаю Кунг-Фу та вмію літати! З цими словами він пиздить головного лікаря телефоном. Телефон дзвонить, лікар падає, інші – тікають. Заключна Сцена На ковдрі лежить обдовбана Триніті та ще декілька всмерть п’яних кацапів. Один з них сидить перед древнім телевізором і дивиться на зеленуватий «сніг». Входить Нєо. Трініті починає блювати. Нєо: (вирячуючі очі) Ну ні хуя сєбе! Морфей: Добро пожаловать у рєальний мір! Трініті: Буе-еееєєє.... Нєо зриває важку штору, за якою відкривається замацане вікно і решітка. Вправним ударом голови він б’є скло, вириває зубами грати та поринає у бездонну синю далечинь. З високого неба лунає «Я ЗНАЮ КУНГ-ФУ-Ууу!» Paul Zhdanov (pzhdanov@kyivpost.com), серпень – вересень 2000 Розповсюдження вільне, посилання на автора та “подяку” обов’язкові. Особлива подяка Івану Туруку за творчі ідеї та натхнення не кинути розповідь після першого ж листа

Історія одного автомобільчика... Все починалося багато років тому, коли перший з нас виліз на світ, а можливо навіть набагато раніше, коли москалі створили нашу офігєнну тачку, разом ще з кількома десятків тисяч таких точил. Але історії цієї лялечки ніхто незнає аж до того поки її купив дід Вантуса Практично кожен з нас народився в нашому прикольному Чернігові, але народитися у чудовий 1986 рік довелося лише мені і Вантусу, у цей рік бабахнула офігенна пітарда, тіпу Чорнобиль, і після цього з’явилися ми, може тому у нас в крові завжди якісь тупі і дебільні ідеї! Мій закадичний друг Іван або Вантус, як його звала більшість людей, був людиною дуже цікавою. Походячи з роду вчительки і міліціонера, він весь час бухав і курив усіляку дрянь, яка називалась сигаретами, тим самим показуючи шо йому усе до лампочки. Але після школи гени перемогли, і наш Вантус відправився у ряди ношої рідної міліції. Та йому більше підходила кар’єра якогось чувака-сантехніка, який цілими днями копирсається у людських фікаліях з надією знайти щось схоже на його самого. Або з нього міг вийти охрєнєнний електрик, схожий на того п’яного кента шо років з 5 тому, чинячи сусідам проводку і колупаючись пальцем то у роті, то у сраці, іноді залазячи їм до носа, спалив нам телевізор і мій кльовий китайський магнітофон з радійкай і такими офігєнними касетами. Але наш Іван став міліціонером, якого навіть наркомани прийняли за свого і поставали за ним в чергу, коли Ваня сидів в засаді, як американські копи, і ловив офігєнно небезпечних для нашого міста і нашої країни алканів і бомжів. Так от, вперше побачив я той Москвич взимку, коли Іван мене підбив сходити з ним за картоплею у гараж просто за компанію. (Цей похід закінчився тим шо я тягнув дурнувату і офігєнно важчущу сумку з нафіг непотрібною мені картоплею через пів міста у Вантусівське бунгало.) Утому гаражі стояв якийсь автомобільчик розміром з танк. Цей Москвич Ваня називав так лагідно 407, шо я подумав шо Іван має з ним некислий секс щонеділі, коли приїжджає зі своєї казарми до нас. Ця Ваніна чувиха була блакитного кольору, як шапки на голові у натовських вояків, з величезною карзиною на криші, в яку можна було напхати усіх китайців разом з індусами, які є у всьому світі і вони б там ще могли пердіти і грати у футбол. Позаду бовталась кльова вихлопна труба, яку наші совкові умільці змогли прикрепити к днищу за допомогою алюмінієвої проволки завдовжки 3-4 сантиметри і двох саморєзів, чи ще якоїсь хрєновини. З переду на нас дивились два ока схожі на Поршівські чи на очі Горбатого Запору, одне було ціле, а інше трохи надбите, але для цього чудовиська савкового автопрому це було лише плюсом, який підкреслював унікальнісь точили . Збоку на капоті тирчала антена схожа на спінінги, якими п’яні рибалки хочуть спіймати якусь рибу, а виловлюють якусь херню. Салон нагадував людству про останні пару десятиліть. На підлозі валялися усякі офігенні жіночі черевики, хазяйки яких можливо мали тут секс з кимось або з Москвичем. На торпеді було багатенно тумблерів, крутьолок і вертьолок, збоку торчала магнітола. Вона була під’єднана до спінінгу товстелезним тросом, який в свою чергу був під’єднаний до якоїсь хрені торчащої з крила машини. Я сів на водійське крісло, яке краще було б сказати, було диваном, але з двома різними спинками. Пружини почали давити мені в одне місце, і якби я був мазохістом я б отримав офігенний кайф. На звичному місці не було важіля коробки передач, я почав його шукать, але не знайшовши я навіть подумав шо може тут коробка-автомат, але цей глюк пройшов після того як я запитав у Вані: - Дє каробка? - Под рулем!-Чемно відповів Іван і все продовжував сидіти у ямці і набивати сумки бульбою. Справді, там був важіль, але я як кожна нормальна людина подумав шо то хрень шо піднімає і опускає двірники. Але Ванін Москвич був, як америкосьскі бандюкові машини з коробкою передач під рулем. Івану можна було стати наркодилером у Нью-Йорку на цій тачці. Справа торчала Совєтська магнітола, яку мабуть ще у війну слухали. Там була лише радєйка, но виглядала вона так, шо наче її нашпигували нє тошо CD- чейнжером на 345 дисків, а ще й велетенським сабом. Ваня сказав, шо фіг ми її заведемо бо акумулятор здох ще років 20 назад у часи холодної війни. Свою екскурсію я продовжив відкривши капот. Там був агрегат. Движок був розміром з офігенну товсту жопу, ваняв так же. Зі всюду торчали всяки хрені, провалки, більшість деталей були зв’язані тряпками і збиті цвяхами. В голові промайнула думка, шо це авто нікуди не поїде і нікуди ніколи не їздило. В цей час виліз Іван, весь у пилюці і павутинні, якою його обісрали місцеві підвальні тарантули. Ми залізли в тачиллу, і закурили. На вулиці було градусів 20 морозу , а в гаражі було ще холодніше і ми вже добре змерзли. Потягавши Кенту ми добазарились шо весною зробимо тачку і тюнінг їй і поїдемо бухать на Снов на ній. Потім позакривали усьо нафіг і попленталися з двома величезними сумками до Вантуса. * * * Одного весняного дня я як завжди спав і одночасно прогулював інститут, як задзвонила мобілка зі знакомими словами про мента і почулося знайоме: - Привет Чепіга!- , я відповів як завжди- - Пашол дибіл!- привіталися один з одним,- Шо ти на фіг хочеш? - В суботу ідьом в гараж бумбум Москвич крутіть - Ето делать нєфіг делать! Так поговоривши я ліг спати з думкою шо нада цілий вихідний вбити шоб зробити Москвич. У суботу зранку ми домовилися з Кумом піти в гараж до Вантуса.Кумом він нікому не був, а називали ми його так бо...а взагалі, хєр його знає чому ми його так називаємо Кум - це ще один чернігівський Чорнобилець, людина, яка одягалася в Дитячому Світі при тому шо у нього рост був під два метри. Також він би міг відкрити магазин “Нєлєпих вєщєй” чи ще якусь таку хрєнь. Кум займався якимось з видів єдиноборств, але весь час страдав якоюсь фігньой: потипу того, шо красив дитячі майданчики, сидів до ночі на виборах, чіплявся до старих бабуль і цілувався з бородатими жінками. Але ми йому це все пробачали, бо він навчався в у педі на дурфаці. Я зустрівся з Іваном і ми пішли на наш ринок за АФІГЕННИМ акумулятором. Там сидів дядюган з небритою пикою і всучював людям усіляке фуфло. Ма купили у нього і собі турецьку хрєнь і щасливо пішли в гараж, де нас вже чекав Кум у якійсь дурнуватій кофті в якій він любив ходити. Наш афігєнний акумулятор ми запіхали у спеціальну дирку і неначе після дикого сексу закурили все той же Вантусівський Кент. Покуривши хєрь Іван почав заводити свій літаючий апарат, але він лише стонав як дівчина в деякі моменти свого життя. Ми вирішили надути кальоса і викотити нашу чувиху на вулицю, але той насос, шо ми принесли нєфіга не качав і ваще нафіг зламався. Обривши Ванін гараж в пошуках чогось, шо може добренно дути ми нєфіга не нашли, а гараж там був добрий: там валялось стільки усілякой фігні і совєтських прибамбасів до крутих совєтських тачок, шо там можна було зібрати танк Т-34 і два електровози, але насосу там не було і це зрозуміло, бо ні електровозам ні танкам насоси не потрібні, аот Ваніному боліду ще й як. Ваня пішов десь стрельнути якусь надувалку, а ми вирішили покурити, не тому шо хотіли, а бо нєфіг дєлать було. Хвилин через десять прийшов Іван і приніс старий совковий насос, типу “раком” і змусив мене ловити з ним кайф, а сам фігєв от того як качаю колеса. Години через дві ми по черзі надули кольоса, і знову вирішили покурить Кенту, наче після сексу. Після перекуру Вантус витягнув фіговину, зігзугоподібної форми і почав задовольняти свій Москвич, який поскрипуючи і підплигуючи коливався в такт, неначе зараз кінчить, але цього не відбулось, бо Ваня по-моєму першим це зробив і впав безсилий на землю. Ми з Кумом вічливо відмовились допомогти покрутити ту фігню, пославши Вантуса куда подалі, з його новою дівчиною. Наступним етапом Ваніного дебільного плану по оживленню їздячого автошроту на кольосах під кодовою назвою МОСКВИЧ 407 було нєфігове бігання разом з Москвичем по вулиці, яка була близько біля гаража. Потягавши хвилин з десять чувиха завелась і Вантус почав носитися біля кінцевої зупинки маршрутки №25, наче на необузданом Мустанзі, як техаський ковбой, вжопу п‘яний і трохи від природи дебіл. Воділи газелей подивившись на все це притихли, і навіть по виключали Шансон, який грав у їхніх радєйках. А офігєть було от чого: чувіха разом з Вантусом голосно перділа, чихала, і ваняла так наче її заправляли не бензіком, а тухлою рибою і просроченим горохом. Очі нам з Кумом добре повипікало. Москвич льотав як дурний. Двері зі сторони водія відкривались і закривались більш менш нормально, а ось з іншого боку був дибілізм: задні дверцята не закривались взагалі, а передні були офігєнно закриті і ми змогли їх відкрити за допомогою нашаго українського “На б..я”, з салону ногою, але закрити ми їх більше не змогли і весь час їх треба було тримати. В стані легкої ейфорії ми вирішили проїхатися до нашої річки Десни на Золотий Пляж. Але назва не відповідала дійсному. Пляж вже як років з десять засраний усілякою фігнею типу балсанок, банок з під пива і всякими жіночими прибамбасами, для їхніх днів, і безлічі гандонів, акуратно захованих у кустах. Ця ідея була з найбільш мудрих і геніальних у нашому житті, ми не знали чи є бензік, чи є вода в радіаторі, але нам було все ПОФІГ, бо у нас була машина, яка могла їхати сама. Корбка включалась на третю передачу, але ми були впевнені шо це перша, та і взагалі нам було досраки з якої передачі вона льотає, бо ми офігєнно неслись по карчам Чернігова, яких на наше щастя тут було дофіга. Хоч чувиха кричала і верещала і перділа наче обкурилась якоїсь шмалі і напилась вжопу, Вантус зупинився біля якихось дівчат, і трохи по модньому погазував, і заванявши їх, поїхав собі далі. Їхали ми як в танку. Ті хто нас бачив і чув звалювали здороги, а машини об’їжджали нас, як можна далі. А ми боялися шоб нас не зупинив якийсь дурний мент, бо в нас не було ні прав, ні документів, а був лише просрочений талон на два роки, але нам було насрати. Через пару кілометрів ми приїхали на пляж голосно пукаючи і ваняючи. Наші думки справдилися- машина офігєнно закипіла і смерділа ще набагато сильніше і до того ми ще застряли у якихось зипучих пісках схованих у мокрій траві. Ваня відкрив багажник і десь там у глибині років пробираючись крізь старі дідові шкарпетки і труси знайшов бутель з яким пішов за водою, шоб остудити двигун нашої шкари. Але каталися не лише ми: через хвилин 15 після нас прилетів Зюзік, з фігнею від заду холодильника замість переднього бамперу. Він промчався трохи далі і зарився у ті ж зипучі чернігівські піски, шо й ми. З нього почав вилазити народ, разом чоловік шість, а Запор вже добре пішов на дно болота. Ми, як добрі і чесні громадяни вирішили допомогти тому шоблу, але потягавши Зюзік хвилин з 15 вирішили покурити Кенту і забити на цих дебілів. Ми дружньо розвернулись і помандрували до нашого корита. А що трапилося з тим шоблом я навіть і не знаю і фіг з ним. Тим часом наш Москвич-діабло вже остив і перестав смердіти, а пар з копоту нагадував дихання бика в холодну пору перед тим, як іти в корівник (хоч такого я ніколи не бачив). Потягавши Іванову машину і послухавши поради чувака у костюмі Клінта Іствуда, який нам шось розказував про Москвич ми потягали Кенту, який вже почав у Вані закінчуватись.Сіли у свій зореліт і полетіли до гаражу, а потім похлібати пивка з усією нашою доброю товпою на нашому любому обкомі, який плавно переходив у Медичне училище, в якому навчався мій друг Рамон, і в якому не було І курсу, а діти поступали зразу на другий курс, і самі фігєли від цього. Перший день нового життя Москвича почався для нього добре, не враховуючи води з калюжі, що Вантус залив йому в радіатор, але більше такої халяви йому не було. Далі буде....