Зуыт (Чернігівська делегація)

Глава I

ЧастьI

Побєг от турков и свадьба Ділды...

Для виїзду з м. Чернігова в м. Харків був придуманий коварний і диверсійний план! Суттю була повна конспірація, для цього резидентами містом була розпущена брехлива інформація про то шо Ділда хоче ожинитися а ми їдемо на свадьбу до нього, план зпрацював. Але незадовго до часу Х (часу виїзду), Небрацькій для любого українця( та і для єврея тож) народ Турції(їм мало того шо вони нас шмотками своїми завалили) засіу у засаду, неподалеку від місця дислокації групи резидентів АНТІТРАХУ, у колічєстві двух чорножопих морд з метою знищення організації і зірванню зїзду. Але хєр їм це вдалося! Був використаний ракеровачний варіант і група врушила з іншого місця – піцерії базіс, а чорножопі морди обламалися...

ЧастьII

Занімілі булки, подлючий жапарез(джи пі ес) і с.Лобкова Балка...

Виїхали як завжди - на 2 год пізніше! Но то фігня, в машині їхало шестеро, і це приносили не дуже добрі відчуття, особливо сраці, булки якої почали німіти ще до Нєжино, але нам було срАААти. В дорогу ми взяли з собою жапарєз, який повинен був розказувати нам дороу, але той гад всьо питався загнати нас в якесь гидюче село, шоб тамашня грязюка нас засосала, або місцеве биччьо розтєрзало нас, суко, своїми рогами!Але всеодно йому спасибі він нам допоміг. Дорогою резидентам зустрічалися дивні поселення, серед яких дурні Придурки( Прилуки, в яких герб – це бичара і це не дивно, я б туди сємки до малював ще), а також село Лобкова Балка(цікаво де це на лобку є балка, може місцеві житєлі зміцнюють собі лобок діривяннимі колодами, а ті хто побогатше дак рельсами). Через годин 5 делегація прибула у Полтаву, до Огурка, де пожравши поспавши і посравши вирішила у „ Столицю без сексу” – Харків!

Глава II

Часть I

Саме Харків...

Харків, суко, здоровенний! Зроблений по красоті совковій! Насичиний всємі прелестями сучасного мегаполісу, аля Савок: тролейбусами, які ще чингізхана бачили, прашами довоєнними, величезною кількістю продячих собацюр-графів і собацюр-дартаньянів, а також офігенними Афанасіями, які навідміну від інших у харкові, суко, культурні! Співають пісні Фреді Меркурі, живуть під Лєніним, і не сцуть на людях у штани, а лише в спеціально призначених сцальніках і голосно не пердять, вообшем інтелектуали грьобані. Метро... Метро, суко, нєхєра не глибоке! Там навіть нема нормальних екскалатарів, а лише якісь випердиши, в порівнянні з київськими. На станціях показують триллери про черепах, які жруть дітей, було би мені років 12, хєр би я туди ходив, краще вже прийняти смерть в маршрутці. Маршрутки – то чудо-газелі, зроблені мабудь зі спеціальної резини, шоб вміщати нахєр весь кидай з індією, але Ділді вони, я думаю не сподобалися. Ну а хулі він думав, коли ріс? По Харькову, чк місту всьо...

МАТРИЦЯ (для тих, хто бачив фільм) Нєо – дурний неофашист у якого амнезія, дежа-вю та хвороба паркінсона. Вважає себе супермєном, носить довжелезний плащ і постійно задає ідіотскі питання Морфей – наркоман зі стажем, лисий нєгр, що прийняв Буддізм і також носить довгий шкіряний плащ. Вчився у Москві, тому непогано розмовляє по-русськи Триніті – коханка Нєо Агенти – кацапські санітари, перевдягнені божевільними Ріган – кацапський развєдчік і зрадник. Носить бородку а-ля Депеш Мод і мнить себе філософом Огакул – стара єврейка з Одеси Також наркомани, водії грузовиків, голоси, божевільні діти та інші. Епіграф: Imagine, there is no spoon (Де ложка, блядь?!) Частина Перша. Тіпа рєальний мір Сцена Перша На сцені неприбрана кімната, посеред якої стоїть компьютер, по якому чатиться Нєо. Раптом екран починає блимати і до терминалу вламується бридка рожа Морфея. Нєо: Ой! Морфей: Шукай дівку з зайчиком на сраці. Нєо: Ти хто? Морфей: Хочеш знати правду? Нєо: Шо-о? Морфей: Питаю: Хочеш знати правду? Нєо: Яку? Морфей: Тьху! (відключається) У двері дзвонять Нєо: Хочу!… тобто, Хто там? Наркомани: Це ми. Є? Нєо шаркає до дверей і відчиняє їх. Наркомани бачать компьютер і випадають на ізмєну Наркомани: (тремтячим голосом) Давай! Нєо: Бабки гдє? Наркомани: (озираючись на телевізор) На… Нєо: На… Наркомани: Дьорнєш? Нєо: Ідьом… Сцена Друга (дуже коротка) Дискотека. Усі дурні чи пьяні. Крізь товпу бігають санітари і ловлять якусь дівку. Дівка видирається, пиздить усе довкола та верещить: “Агенти, агенти!”. Періодично вона стрибає та дрига ногами. Санітари ловлять її та колять у сраку шприцем. В цю мить Нєо помічає на ній намальованого крейдою а-ля плейбой зайчика. Сцена Третя Нєо прокидається у божевільному домі. На ньому намотане простирадло на манер кацапської смірітєльної рубашки Нєо: (намагаючись випростати руки і дістатися сигарет) От... хуйня! Входять санітари Нєо: Ага, агенти, блядь! (З цими словами він таки витягує праву руку та показує санітарам американський фак) Агенти: Ну шо, проснувся, блядь? Січас ми зробим процидурку. Любиш процидурку? Мням, мням :) Якщо ти вважаєш шо ти крутий, то ми тобі скажемо: ти – падло! Ми санітари, ми – чистимо заразу. А зараза – це ти. (З цими словами санітари пиздять Нєо по печінці та засовують йому до заду гнуту столову ложку) Уяви – немає ніякої ложки. (Санітари регочуть та залишають палату). Нєо: (виймаючи з заду ложку) Десь я вже чув таке… про конхвету… Сцена Четверта Блатхата Морфея. На ковдрі лежить обдовбана Триніті та ще декілька всмерть п’яних кацапів. Один з них сидить перед древнім телевізором і дивиться на зеленуватий «сніг». Входить Нєо. Трініті починає блювати. Нєо: Шо тут? Морфей: Добро пожаловать у рєальний мір! Трініті: Буе-еееєєє.... Морфей дістає з-під плаща різнокольорові колеса і протягує їх Нєо Морфей: Візьмеш червоне – будєшь кльовим парнєм, підсядеш на тожє, шо і ми. Візмеш синє – будеш лохом конкрєтним, бо то крейда. Трініті: Буе-еееааааа.... Нєо тягне руку спочатку до червоного, потім до синього, потім знову до червного. На лобі в нього видно тяжку роботу мислі. Наважившись, він таке бере червоне колесо і їсть його. Морфей: (Протягуючи Нєо пляшку портвейну) На, запий Трініті: Бууууууе-еееєєє.... Нєо: (Розплющуючи очі і дуже голосно) Я знаю Кунг-Фу! З цими словами він починає молотити меблі, п’яних кацапів та інший хлам, що розкиданий по комнаті Трініті: Шо він робить? Морфей: (дивиться на зелений сніг) Він рухається! Трініті: Не так швидко! Буе-еееєєє.... Нєо продовжує молотити повітря, подекуди влучаючи у стіни. В таких випадках він кричить «Хе!» і пиздить ногами прєпятствія. Очі його заплющені, рот усміхнений. З усього видно, що Нєо дуже гарно. Сцена П’ята Нєо прокидається з дикого бодуна. Він увесь в синцях та садинах. Навколо лежить попизжена мєбєль, якісь кастрюлі та штук сорок зкрючених дугою ложок. Поруч із Нєо хропе Морфей. Посеред кімнати мичить Трініті. Від цього мичання і розліпля очі Нєо. Нєо: (хрипко) Хто тут?... Морфей: (не прокидаючись) Хочеш знати правду? Нєо: Нєє... Морфей: То знай, тут ти. Нєо: Хто я? Трініті: (показуючи навколо) Ти робив Кунг-Фу Нєо обводить кімнату поглядом. Потім тихенько витягає з кишені Морфея мобільного телефона і тремтячими руками починає щос набирати. Морфей прокидається. Морфей: (до Нєо) От я щяз комусь! Віддай трубу.. Нєо: (набравши таки шось, дико оре в мобілу) ЗАБЄРІТЄ МЄНЯ ОТСЮДА!!! АА-А! На столі дзвонить старовинний телефон. Морфей підходить до нього. Морфей: (дивлячись на Нєо) Дозвонився? (знімаючи трубу) Ну, “Алльо!” Нєо зі страхом відкидає мобілу. Морфей: (з участю) Тобі мабуть треба до Огакула... Нєо: Хто такий Оракул? Морфей: Хочеш знати правду? Ой нє, мовчи. Потім побачиш. Він знає, що живе у Матриці. Він відчіває Матрицю. Він навчить тебе, як зламати Матрицю. Нєо: А почєму я должєн єйо ломать? І нахуя? Трініті: Бо ти мудак! Нєо: (помічаючи себе у дзеркалі) І чого я лисий?! Сцена Шоста, де Нєо вчиться літати Морфей: (до Нєо) Це імітатор. Навколо тебе – штучна реальність. В ній ти самі правила, що діють в Матриці. На деяки ти можеш спиратися, деякі можна зламати. Нєо: А как я узнаю, шо можна ломати? Морфей: (стоячи вже на даху височенного будинку поруч із Нєо) Пизданеш і узнаєшь. Нєо: (радісно) Правду? Морфей: (хитро) Ага. Стрибай. Нєо заплющує одне око і підозріло дивиться на негра Нєо: І на хуя? Морфей: Пізнаєш правду! Лєті, да? Морфей штовхає Нєо з даху. Нєо: (хаотично вимахуючи руками) Оооо-ой бля-а-а-ааа!... Морфей: (красиво кружляючи навколо Нєо) Лєті, а не “бля”! Нєо: Бля-а-а-ааа!... На останній ноті він гупається об асфальт як мішок гівна і плющиться мов діснеєвський зайчик. Над асфальтом стирчать лише очі, якими Нєо дикувато озирається. Поруч плавно, неначе картонна ракєта у фантастичних фільмах, приземляється Морфей. Морфей: Білі не вміють літати... Нєо: (спльовуючи зуби) От саразф я вфтану, то ти фука, ляжеф Нєо вільною рукою відшкрябує від асфальту спочатку жопу, потім говову і переверається на бік. Зі звуком пробки шампанського він ширшає, набуваючи нормальної форми і піднімається. На поясі Морфея верещить пєйджер. Морфей: (перебираючи різноманітний хлам, шо навішано у нього під плащем) Час іти. Нєо хромає за Морфеєм харкаючи кровью та ширяє у повітря ногою намагаючись попасти негру в спину. Частина Друга. Матріца По-за Сценою Кабінєт главврача. На столі стоїть тарілка борщу, поруч з якою сидить Ріган, та табличка "Сміт", відповідно зі Смітом. Ріган судорожно їсть. У Сміта у вухо всуното кусок дроту від телефону, який він постійно теребить. В руці в ньохо мухобойка, якою він час від часу пиздить по столу. Сміт: Так от, нас цікавить, хто пре у лікарні колеса? Ріган: Ам-гум… Скоко? Платішь скоко? Сміт: (намагаючи тримати себе, але з металом у голосі) Хто ділєр? Ріган: (закатує очі і огидно плямкає) У мєня єсть свої інтєреси - тарєлка борща каждий дєнь і дімедрол! Сміт: Добре, тарілка і ампула…і ложка в день! Ріган: Три! Сміт: Дві! Дві ампули дімедрола на вечір і імя! Ріган: (шипить) Морф-ффей! Це він, клятий нігер, навчив Нєо кунг-фу, це він знає правду, але (починає плакати) ні-ііікому не-е ка-аажжее-еее…. Сміт: (тиркаючи вухо з дротом) А зара пошєл нахуй, бо нічо не получішь. Сміт хуярить мухобойкою по голові Рігана. Ріган перестає хлюпати, тихенько пиздіть зі столу ложку і тихенько рачкує у двері. Сцена Перша Засмічена квартира старої єврейки на призьвисько Огакул. Прямо на підлозі сидять дебільні дітки, що граються здебільного алюмінієвими ложками. Входять Морфей та Нєо.Останнього тіпає та сіпає у різні боки. Рухи в нього поривчасті, очі блищать, пальці тремтять. Морфей: (намагаючись обнять єврейку) Ом-мане Падре Хум! Огакул: (дивлячись на Нєо) Хаге Кгіша, синку. А хто цей мудак? Морфей: (огидно кривляючись) Він хоче знати пГ'авду Огакул: (знову дивлячись на Нєо) Ну і шо ето с табой? Ти двігаєшься такі как Агент! Нєо: (тіпається) Я... угк… знаю... укг… Кунг! Хву!.. Огакул: Віжу. Но ти полюбіш ту, шо умегла, а она полюбіт тєбя. І кто-то из вас умгет. Ілі нє умгет…. Но кто-то такі умгєт. Нєо: (сіпаючи головою) Кунг! Хву! Огакул: (витягаючи шось з кишені) Нєт, божеж мой, от на - з’їж. Нєо не дивлячись жере, давиться, харкає слиною і знову жре. Поступово його попускає. Нєо: (дикувато озираючись) Гдє я? Огакул: Ти в бєзопасності. Ти у дгузєй. Нєо: От спасібо, я краще піду Нєо виходить повз дебільних дітей, що від нічого робити, мнуть ложки Нєо: (до Морфея, що чекає на нього в коридорі) Шо це за блядь? Морфей: Нічого не кажи. Я не хочу знати ту хуйню – він витягує з-за пазухи старого замацаного телефона який починає огидно дзвонити – Ми повераємось. Нєо: Куди? Морфей: Додому, у рєальний мир! Морфей знімає трубку і тієїж миті з дверей вистрибують Агенти. Нєо: (радісно підстрибуючи) Ага, Агенти, блядь! Агенти: (крутячи Морфея) От ти, ніггер, нам і потрібен. Ідьом, нас ждєт главврач! Морфей: (з гордістю озираючись на Нєо) Я дуже страшний! Агенти: Ага. Як обізяна. Га-га-ггаааа! (регочуть) Агенти пиздять обох ногами, рухаючись, як для наркоманів, невловимо швидко. На мить Нєо охоплює прозріння, він відчуває правду, але якась хуйня хряцає його в потилицю і розуміння згасає. Сцена Друга В кімнату, де сидить Трініті і Ріган входить Нєо. Він у сраку п'яний. По підлозі розкидано шприци, невеличкі червоні колеса та штук триста ложок. Нєо: (співає) "Па шир-рокай да-арр-роге, па Сі-і-ібірррі з канво-оєм!…" Трініті: Де Морфей? Нєо: (показуючи пальці хрест-на-хрест) "АйПі мой двєсті сор-рок п'ять, я в айсік'ю хаачу оп'ять!…" Ріган: Де Морфей?! Нєо закатує очі, голосно гуде, та водить локтями, як паровоз. Трініті: Останній раз питаю, де Морфей? Нєо: (падаючи раком) Він знає правду, а я знаю кунг-фу-уу! - З останніми словами його нудить прямо на підлогу, шприци та ложки Ріган: (шепоче до Трініті) Морфея взяли Агенти! Нєо - сука! Трініті: (підходить до Нєо і кладе його голову собі на коліна) Що сталося з Морфеєм? Нєо: Збрроя! Мені потрібна зброя! Я стріляти хочу! Ріган: Зроби йому клізму, бо помре Трініті бере величезну клізму, та любовно сує її Нєо у сраку. Нєо, не помічаючи, хапає найбільшу ложку шо поруч обома руками і починає терти її бік об бетонну підлогу. Коли лезо стає наче бритва, Нєо ховає ложку у штані та приймається за іншу. Ріган з острахом дивиться на вже п'ятнадцяту заточку, шо робить хлопець, та тихенько задкує. Нєо: А ну стояти, блядь! Ріган: (хтиво намагаючись улибнуться) Что, ну чьто такоє? Нєо кидає ложку в Рігана, ложка влучає тому у груди, де й залишається стирчати. На підлогу щось капа з розбитої у кармані Рігана ампули. Нєо підходить до тіла, макає палець у жижу та сує його до рота. Нєо: От бач, дімедрол! Ссучився, падлюка, я зразу запідозрив! Ріган тихо осідає на підлогу. Його пальці судорожне шкребуть по пилюці. Права лишає слід дуже схожий на слово “Матриця”, а ліва – “Ми тут як блядськи батарейки”. Сцена Третя Знову кабінет главврача. До кабінету влітає Нєо з клізмою у жопі. На стільці тихо марить Морфей. Його очі заплющені, руки зв’язані. Поруч копошаться лікарі. Нєо: Ага, то тут в вас штаб! – голосно бздить, клізма випадає і на підставлену долоню падає невеличке червоне колесо, яке кунгфуїст сує у рота негру. Морфей плямка, миттю вирячує очі і з голосним «чпок» зникає. На стільці лишається лише старий замацаний телефон. Сміт: Зараз ми тобі покажемо «Штаб»! Нєо: Я знаю Кунг-Фу та вмію літати! З цими словами він пиздить головного лікаря телефоном. Телефон дзвонить, лікар падає, інші – тікають. Заключна Сцена На ковдрі лежить обдовбана Триніті та ще декілька всмерть п’яних кацапів. Один з них сидить перед древнім телевізором і дивиться на зеленуватий «сніг». Входить Нєо. Трініті починає блювати. Нєо: (вирячуючі очі) Ну ні хуя сєбе! Морфей: Добро пожаловать у рєальний мір! Трініті: Буе-еееєєє.... Нєо зриває важку штору, за якою відкривається замацане вікно і решітка. Вправним ударом голови він б’є скло, вириває зубами грати та поринає у бездонну синю далечинь. З високого неба лунає «Я ЗНАЮ КУНГ-ФУ-Ууу!» Paul Zhdanov (pzhdanov@kyivpost.com), серпень – вересень 2000 Розповсюдження вільне, посилання на автора та “подяку” обов’язкові. Особлива подяка Івану Туруку за творчі ідеї та натхнення не кинути розповідь після першого ж листа

Історія одного автомобільчика... Все починалося багато років тому, коли перший з нас виліз на світ, а можливо навіть набагато раніше, коли москалі створили нашу офігєнну тачку, разом ще з кількома десятків тисяч таких точил. Але історії цієї лялечки ніхто незнає аж до того поки її купив дід Вантуса Практично кожен з нас народився в нашому прикольному Чернігові, але народитися у чудовий 1986 рік довелося лише мені і Вантусу, у цей рік бабахнула офігенна пітарда, тіпу Чорнобиль, і після цього з’явилися ми, може тому у нас в крові завжди якісь тупі і дебільні ідеї! Мій закадичний друг Іван або Вантус, як його звала більшість людей, був людиною дуже цікавою. Походячи з роду вчительки і міліціонера, він весь час бухав і курив усіляку дрянь, яка називалась сигаретами, тим самим показуючи шо йому усе до лампочки. Але після школи гени перемогли, і наш Вантус відправився у ряди ношої рідної міліції. Та йому більше підходила кар’єра якогось чувака-сантехніка, який цілими днями копирсається у людських фікаліях з надією знайти щось схоже на його самого. Або з нього міг вийти охрєнєнний електрик, схожий на того п’яного кента шо років з 5 тому, чинячи сусідам проводку і колупаючись пальцем то у роті, то у сраці, іноді залазячи їм до носа, спалив нам телевізор і мій кльовий китайський магнітофон з радійкай і такими офігєнними касетами. Але наш Іван став міліціонером, якого навіть наркомани прийняли за свого і поставали за ним в чергу, коли Ваня сидів в засаді, як американські копи, і ловив офігєнно небезпечних для нашого міста і нашої країни алканів і бомжів. Так от, вперше побачив я той Москвич взимку, коли Іван мене підбив сходити з ним за картоплею у гараж просто за компанію. (Цей похід закінчився тим шо я тягнув дурнувату і офігєнно важчущу сумку з нафіг непотрібною мені картоплею через пів міста у Вантусівське бунгало.) Утому гаражі стояв якийсь автомобільчик розміром з танк. Цей Москвич Ваня називав так лагідно 407, шо я подумав шо Іван має з ним некислий секс щонеділі, коли приїжджає зі своєї казарми до нас. Ця Ваніна чувиха була блакитного кольору, як шапки на голові у натовських вояків, з величезною карзиною на криші, в яку можна було напхати усіх китайців разом з індусами, які є у всьому світі і вони б там ще могли пердіти і грати у футбол. Позаду бовталась кльова вихлопна труба, яку наші совкові умільці змогли прикрепити к днищу за допомогою алюмінієвої проволки завдовжки 3-4 сантиметри і двох саморєзів, чи ще якоїсь хрєновини. З переду на нас дивились два ока схожі на Поршівські чи на очі Горбатого Запору, одне було ціле, а інше трохи надбите, але для цього чудовиська савкового автопрому це було лише плюсом, який підкреслював унікальнісь точили . Збоку на капоті тирчала антена схожа на спінінги, якими п’яні рибалки хочуть спіймати якусь рибу, а виловлюють якусь херню. Салон нагадував людству про останні пару десятиліть. На підлозі валялися усякі офігенні жіночі черевики, хазяйки яких можливо мали тут секс з кимось або з Москвичем. На торпеді було багатенно тумблерів, крутьолок і вертьолок, збоку торчала магнітола. Вона була під’єднана до спінінгу товстелезним тросом, який в свою чергу був під’єднаний до якоїсь хрені торчащої з крила машини. Я сів на водійське крісло, яке краще було б сказати, було диваном, але з двома різними спинками. Пружини почали давити мені в одне місце, і якби я був мазохістом я б отримав офігенний кайф. На звичному місці не було важіля коробки передач, я почав його шукать, але не знайшовши я навіть подумав шо може тут коробка-автомат, але цей глюк пройшов після того як я запитав у Вані: - Дє каробка? - Под рулем!-Чемно відповів Іван і все продовжував сидіти у ямці і набивати сумки бульбою. Справді, там був важіль, але я як кожна нормальна людина подумав шо то хрень шо піднімає і опускає двірники. Але Ванін Москвич був, як америкосьскі бандюкові машини з коробкою передач під рулем. Івану можна було стати наркодилером у Нью-Йорку на цій тачці. Справа торчала Совєтська магнітола, яку мабуть ще у війну слухали. Там була лише радєйка, но виглядала вона так, шо наче її нашпигували нє тошо CD- чейнжером на 345 дисків, а ще й велетенським сабом. Ваня сказав, шо фіг ми її заведемо бо акумулятор здох ще років 20 назад у часи холодної війни. Свою екскурсію я продовжив відкривши капот. Там був агрегат. Движок був розміром з офігенну товсту жопу, ваняв так же. Зі всюду торчали всяки хрені, провалки, більшість деталей були зв’язані тряпками і збиті цвяхами. В голові промайнула думка, шо це авто нікуди не поїде і нікуди ніколи не їздило. В цей час виліз Іван, весь у пилюці і павутинні, якою його обісрали місцеві підвальні тарантули. Ми залізли в тачиллу, і закурили. На вулиці було градусів 20 морозу , а в гаражі було ще холодніше і ми вже добре змерзли. Потягавши Кенту ми добазарились шо весною зробимо тачку і тюнінг їй і поїдемо бухать на Снов на ній. Потім позакривали усьо нафіг і попленталися з двома величезними сумками до Вантуса. * * * Одного весняного дня я як завжди спав і одночасно прогулював інститут, як задзвонила мобілка зі знакомими словами про мента і почулося знайоме: - Привет Чепіга!- , я відповів як завжди- - Пашол дибіл!- привіталися один з одним,- Шо ти на фіг хочеш? - В суботу ідьом в гараж бумбум Москвич крутіть - Ето делать нєфіг делать! Так поговоривши я ліг спати з думкою шо нада цілий вихідний вбити шоб зробити Москвич. У суботу зранку ми домовилися з Кумом піти в гараж до Вантуса.Кумом він нікому не був, а називали ми його так бо...а взагалі, хєр його знає чому ми його так називаємо Кум - це ще один чернігівський Чорнобилець, людина, яка одягалася в Дитячому Світі при тому шо у нього рост був під два метри. Також він би міг відкрити магазин “Нєлєпих вєщєй” чи ще якусь таку хрєнь. Кум займався якимось з видів єдиноборств, але весь час страдав якоюсь фігньой: потипу того, шо красив дитячі майданчики, сидів до ночі на виборах, чіплявся до старих бабуль і цілувався з бородатими жінками. Але ми йому це все пробачали, бо він навчався в у педі на дурфаці. Я зустрівся з Іваном і ми пішли на наш ринок за АФІГЕННИМ акумулятором. Там сидів дядюган з небритою пикою і всучював людям усіляке фуфло. Ма купили у нього і собі турецьку хрєнь і щасливо пішли в гараж, де нас вже чекав Кум у якійсь дурнуватій кофті в якій він любив ходити. Наш афігєнний акумулятор ми запіхали у спеціальну дирку і неначе після дикого сексу закурили все той же Вантусівський Кент. Покуривши хєрь Іван почав заводити свій літаючий апарат, але він лише стонав як дівчина в деякі моменти свого життя. Ми вирішили надути кальоса і викотити нашу чувиху на вулицю, але той насос, шо ми принесли нєфіга не качав і ваще нафіг зламався. Обривши Ванін гараж в пошуках чогось, шо може добренно дути ми нєфіга не нашли, а гараж там був добрий: там валялось стільки усілякой фігні і совєтських прибамбасів до крутих совєтських тачок, шо там можна було зібрати танк Т-34 і два електровози, але насосу там не було і це зрозуміло, бо ні електровозам ні танкам насоси не потрібні, аот Ваніному боліду ще й як. Ваня пішов десь стрельнути якусь надувалку, а ми вирішили покурити, не тому шо хотіли, а бо нєфіг дєлать було. Хвилин через десять прийшов Іван і приніс старий совковий насос, типу “раком” і змусив мене ловити з ним кайф, а сам фігєв от того як качаю колеса. Години через дві ми по черзі надули кольоса, і знову вирішили покурить Кенту, наче після сексу. Після перекуру Вантус витягнув фіговину, зігзугоподібної форми і почав задовольняти свій Москвич, який поскрипуючи і підплигуючи коливався в такт, неначе зараз кінчить, але цього не відбулось, бо Ваня по-моєму першим це зробив і впав безсилий на землю. Ми з Кумом вічливо відмовились допомогти покрутити ту фігню, пославши Вантуса куда подалі, з його новою дівчиною. Наступним етапом Ваніного дебільного плану по оживленню їздячого автошроту на кольосах під кодовою назвою МОСКВИЧ 407 було нєфігове бігання разом з Москвичем по вулиці, яка була близько біля гаража. Потягавши хвилин з десять чувиха завелась і Вантус почав носитися біля кінцевої зупинки маршрутки №25, наче на необузданом Мустанзі, як техаський ковбой, вжопу п‘яний і трохи від природи дебіл. Воділи газелей подивившись на все це притихли, і навіть по виключали Шансон, який грав у їхніх радєйках. А офігєть було от чого: чувіха разом з Вантусом голосно перділа, чихала, і ваняла так наче її заправляли не бензіком, а тухлою рибою і просроченим горохом. Очі нам з Кумом добре повипікало. Москвич льотав як дурний. Двері зі сторони водія відкривались і закривались більш менш нормально, а ось з іншого боку був дибілізм: задні дверцята не закривались взагалі, а передні були офігєнно закриті і ми змогли їх відкрити за допомогою нашаго українського “На б..я”, з салону ногою, але закрити ми їх більше не змогли і весь час їх треба було тримати. В стані легкої ейфорії ми вирішили проїхатися до нашої річки Десни на Золотий Пляж. Але назва не відповідала дійсному. Пляж вже як років з десять засраний усілякою фігнею типу балсанок, банок з під пива і всякими жіночими прибамбасами, для їхніх днів, і безлічі гандонів, акуратно захованих у кустах. Ця ідея була з найбільш мудрих і геніальних у нашому житті, ми не знали чи є бензік, чи є вода в радіаторі, але нам було все ПОФІГ, бо у нас була машина, яка могла їхати сама. Корбка включалась на третю передачу, але ми були впевнені шо це перша, та і взагалі нам було досраки з якої передачі вона льотає, бо ми офігєнно неслись по карчам Чернігова, яких на наше щастя тут було дофіга. Хоч чувиха кричала і верещала і перділа наче обкурилась якоїсь шмалі і напилась вжопу, Вантус зупинився біля якихось дівчат, і трохи по модньому погазував, і заванявши їх, поїхав собі далі. Їхали ми як в танку. Ті хто нас бачив і чув звалювали здороги, а машини об’їжджали нас, як можна далі. А ми боялися шоб нас не зупинив якийсь дурний мент, бо в нас не було ні прав, ні документів, а був лише просрочений талон на два роки, але нам було насрати. Через пару кілометрів ми приїхали на пляж голосно пукаючи і ваняючи. Наші думки справдилися- машина офігєнно закипіла і смерділа ще набагато сильніше і до того ми ще застряли у якихось зипучих пісках схованих у мокрій траві. Ваня відкрив багажник і десь там у глибині років пробираючись крізь старі дідові шкарпетки і труси знайшов бутель з яким пішов за водою, шоб остудити двигун нашої шкари. Але каталися не лише ми: через хвилин 15 після нас прилетів Зюзік, з фігнею від заду холодильника замість переднього бамперу. Він промчався трохи далі і зарився у ті ж зипучі чернігівські піски, шо й ми. З нього почав вилазити народ, разом чоловік шість, а Запор вже добре пішов на дно болота. Ми, як добрі і чесні громадяни вирішили допомогти тому шоблу, але потягавши Зюзік хвилин з 15 вирішили покурити Кенту і забити на цих дебілів. Ми дружньо розвернулись і помандрували до нашого корита. А що трапилося з тим шоблом я навіть і не знаю і фіг з ним. Тим часом наш Москвич-діабло вже остив і перестав смердіти, а пар з копоту нагадував дихання бика в холодну пору перед тим, як іти в корівник (хоч такого я ніколи не бачив). Потягавши Іванову машину і послухавши поради чувака у костюмі Клінта Іствуда, який нам шось розказував про Москвич ми потягали Кенту, який вже почав у Вані закінчуватись.Сіли у свій зореліт і полетіли до гаражу, а потім похлібати пивка з усією нашою доброю товпою на нашому любому обкомі, який плавно переходив у Медичне училище, в якому навчався мій друг Рамон, і в якому не було І курсу, а діти поступали зразу на другий курс, і самі фігєли від цього. Перший день нового життя Москвича почався для нього добре, не враховуючи води з калюжі, що Вантус залив йому в радіатор, але більше такої халяви йому не було. Далі буде....